Наконец-то я дождалась, чтобы тот бред, на который я потратила драгоценное время, не менее драгоценные чернила подруги и деньги мамы на цветную печать (оформление им подавай, видите ли) стал бредом немного лучшим, чем у других (ну, или, как вариант, соответствовал мыслям проверяющих по данной теме). Короче, мое эссе "Мир у всьому світі!" (дебильная тема, не так ли? да еще и на украинском), внезапно, заняло 1 место по городу. И от учительницы удалось услышать не обычное "Молодец, хорошее сочинение", а что-то про сильную работу и то, что очень всей комиссии понравилось. Вообще эссе бред, честно, но я собой горда.
Даже сохраню его тут, чтоб не терялось в закромах диска с.
если ткнете сюда, предупреждаю: рідна мова и вообще все очень печально. я не умею писать эссеЗнову тишу розриває автоматна черга. Розбивається скло, розлітається на дрібні частинки. Розбивається остання надія на щасливе майбутнє, розлітаються гострими уламками мрії, не забуваючи перед цим ще раз поранити і без того давно зранене серце. А тіло зранить чергова війна. Яка вже вона? Третя, четверта, п’ята чи сота? Може, вона була одна-єдина, а ми помилково вважали її тихі роки роками миру?
Здається, що вибух роздається над головою, але сьогодні Бог милував. А до голови лізуть непрошені думки. Про те, коли ж все це почалося, коли світ став на шлях саморуйнування, коли основними кольорами життя стали сірий і багряний. Про те, що навіть віруючі перестали уповати на Господа, взяли у руки зброю… Як там ми жартували, коли провидці почали казати про кінець світу? «А-а-а, ми всі помремо!»? Краще б померли. Знаю, ці думки жахливі, але краще б ми, і справді, загинули, усі разом, бо теперішнє становище іще жахливіше. Краще ж померти швидко, ніж кожен день жити у страху, ніби під дулом пістолета.
Я сиджу у кімнаті, яка колись була великою, гарною і сонячною вітальнею. Трясуся від страху, але навіть не хочу плакати: усі сльози закінчилися, здавалося б, у минулому житті. Сиджу, боюся, і думаю про те, як же хочеться зникнути з цього світу, не важливо куди, головне – якнайдалі від безкінечних вибухів, пожеж, автоматних черг, людських криків і крові. Хоча б і до Пекла, бо там не може бути гірше, ніж на Землі. Оглядаюся – чи нема поблизу ножа, пістолету, хоч чогось, чим можна закінчити ці муки? – і з силою стискаю зап’ястя: сьогодні може пощастити, а завтра може настати мир. А, можливо, просто не можу знайти в собі сили, щоб залишити це Пекло. Десь там залишилися друзі, родина… а, може, всі вони вже загинули. Може, у всьому світі залишилася лише я одна?
Хтось вибиває двері, і я ледве стримуюся, щоб не виглянути із шафи, не подивитися, чи не прийшли, нарешті, ті, хто мене врятує. Я, мене, мене… Егоїстично, але сил думати про інших не залишається. Тільки би не знайшли…
Серце б’ється так сильно, що здається, ніби його чутно у всій кімнаті, ніби його стук ось-ось мене видасть. Видає, але не серце. Кашель, який я ледве стримувала останні півгодини. Алергія на пил, хвороба чи ще щось, це навіть не важливо.
Кроки роздаються зовсім близько, дверці шафи противно риплять. Треба було змазати… Та вже навряд встигну. Незнайомі обличчя в сажі та крові, незнайомі слова. Та що зараз може бути кращім перекладачем, ніж знятий з запобіжника автомат?
Вилізаю з шафи, ноги трясуться, страх викидає з голови усі думки, крім однієї. Невже це все, кінець? Невже зараз я вдихаю повітря востаннє, і…
…і прокидаюся. За вікном світить сонце і співають птахи. Дзвенить будильник, з вітальні доноситься звук телевізора. Новини невтішні: лівійські повстанці заявили про близьке захоплення рідного міста Каддафі, у наслідок терору у якомусь невідомому мені місті загинуло декілька тисяч людей, а у Японіі знову землетрус магнітудою 6.2…
Сон, лише сон. Страшний, жахливий, що здається таким реальним. Наш світ, він же йде по шляху саморуйнування, і з кожним новим конфліктом, з кожним новим загиблим звернути з нього все важче і важче. Зараз це розуміють навіть діти, а дорослі, ті, що мають владу, не намагаються цьому перешкоджати.
Невже це нездійсненна мрія, жити у світі, де запанував мир?